Не буду. Как раз тот вариант, когда из песни слов не выкинешьКлассное стихотворение
| ||
Тема: Українська поезія
Не буду. Как раз тот вариант, когда из песни слов не выкинешь
Местный профессор Хиггинс.
TALE QUALE.
Ліна КОСТЕНКО
* * *
Тут обелісків ціла рота.
Стрижі над кручею стрижуть.
Високі цвинтарні ворота
високу тишу стережуть.
Звання, і прізвища, і дати.
Печалі бронзове лиття.
Лежать наморені солдати,
а не проживши й півжиття!
Хтось, може, винен перед ними.
Хтось, може, щось колись забув.
Хтось, може, зорями сумними
у снах юнацьких не побув.
Хтось, може, має яку звістку,
які несказані слова…
Тут на одному обеліску
є навіть пошта польова.
***********************
Старенька жінко, Магдо чи Луїзо!
Великий світ, холодні в нім вітри.
У нас ще й досі круппівське залізо
виорюють у полі трактори.
Ну, як там вальси – чи гримлять у Відні?
Як доктор Фауст – бореться зі злом?
У нас навіки хлопці наші рідні
живуть собі у рамочці за склом.
Я не скажу не слова тобі злого.
Твій, може, теж загинув на війні.
За що він бився, Магдо, проти кого?!
Він не кричить "Хайль Гітлер!" на стіні?
****************************
Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите на війні.
Лилась пожежі вулканічна лава,
стояли в сивих кратерах сади.
І захлиналась наша переправа
шаленим шквалом полум'я й води.
Був білий світ не білий вже, а чорний.
Вогненна ніч присвічувала дню.
І той окопчик –
як підводний човен
у морі диму, жаху і вогню.
Це вже було ні зайчиком, ні вовком –
кривавий світ, обвуглена зоря!
А я писала мало не осколком
великі букви, щойно з букваря.
Мені б ще гратись в піжмурки і в класи,
в казки літать на крилах палітур.
А я писала вірші про фугаси,
а я вже смерть побачила впритул.
О перший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!
Душа в словах – як море в перископі,
І спомин той – як відсвіт на чолі…
Мій перший вірш написаний в окопі.
Він друкувався просто на землі.
***************************
Василь СИМОНЕНКО
САЛЮТИ МИРУ
В дні травневі, мріями багаті,
Коли щастя хлюпає з пісень
Ми щороку зустрічаєм свято —
Перемоги радісної день.
І встають у пам'яті дороги,
Ті, що довелося нам пройти,
Щоб багряний прапор Перемоги
Над рейхстагом гордо піднести.
І живуть у пам'яті народу
Його вірні дочки і сини,
Ті, що не вернулися з походів
Грізної, великої війни.
Їх серцям — віками пломеніти
На червоних наших прапорах,
Їх думкам — перемагать і жити
В наших творчих думах і ділах.
Їх життя, їх помисли високі,
Котрим не судилось розцвісти,
Закликають мир ясний і спокій,
Як зіницю ока, берегти.
І тому, коли надходить свято, —
Кожен рік у травні, навесні, —
Наші грізні бойові гармати
Салютують миру — не війні!
************************
Павло ТИЧИНА
Я УТВЕРЖДАЮСЬ
Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.
Щоб жить — ні в кого права не питаюсь.
Щоб жить — я всі кайдани розірву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Тевтоніє! Мене ти пожирала,
як вішала моїх дочок, синів
і як залізо, хліб та вугіль крала…
О, як твій дух осатанів!
Ти думала — тобою весь з'їдаюсь? —
та, подавившись, падаєш в тріву…
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.
Сини мої, червоні українці,
я буду вас за подвиг прославлять,—
ідіть батькам на допомогу й жінці,
дітей спішіте визволять!
Па українських нивах, на російських,
па білоруських — я прошу, молю! —
вбивайте ворогів, злодюг злодійських,
вбивайте без жалю!
Нехай ще в ранах я — я не стидаюсь,
гляджу їх, мов пшеницю ярову.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Із ран — нове життя заколоситься,
що з нього світ весь буде подивлять,
яка земля! яко зерно! росиця! —
Ну як же не сіять?
І я сіяю, крильми розгортаюсь,
своїх орлів скликаю, кличу, зву…
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Ще буде: неба чистої блакиті,
добробут в нас підніметься, як ртуть,
заблискотять косарки в житі,
заводи загудуть…
І я життям багатим розсвітаюсь,
пущу над сонцем хмарку, як брову…
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.
Фашистська гидь, тремти! Я розвертаюсь!
Тобі ж кладу я дошку гробову.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
1943 р. 16 вересня.
Кремлівська лікарня.
А ти бачиш сни державною мовою?
Класно...
ДМИТРО ПАВЛИЧКО
Із досвітку до пізньої пори
Шевченко наслухає на майдані,
Чи знають рідну мову прапори
Та орифлами,наче кров,багряні?
Чи ще гримить "Інтернаціонал",
Чи "Заповіт",то пісня урядова"?
Чи все пішло під царський інтеграл,
Що лічить не дерева,тільки дрова?
Чи ходять біля нього день у день
Сліпого духу безголові нурти,
Перевертні без маминих пісень,
Безбатченки й розгнівані манкурти?
За що ж мене в солдати віддали,
За що я плакав гірко в Косаралі?
Чи не за те,щоб ті дрібні хахли
Не відали,крім наїдку,печалі?
Чи не за те карав мене Господь,
Палила шомполами доля підла,
Щоб бачив я тепер захланну плоть,
Один порив до ситості та їдла?!
А хтось там кличе:- Полюбіть її! -
І серце рве - для кого ж то піджива?!
А я скажу вам правду,холуї,-
Ненависть краще,ніж любов фальшива!
Відкрийтеся!Прибийте до хреста
Стражденну матір ситими плювками,
І станьте їй на спалені уста,
І вирвіть серце гострими гаками!
І,може,аж тоді в безодні зла,
Якась дитина з клаптиком сумління
Заплаче,і розвіється зола,
І в грудях ваших спалахне каміння!
І ваша мати оживе!Та ні!
Не треба,не підходьте ви до неї;
Згубіться,брехуни,в своїй брехні,
Помріть у фарисействі фарисеї!
Він дивиться.Він слухає згори.
Він затискає біль у свіжій рані.
Нема надії вже на прапори,
На орифлами,наче кров,багряні!
Вночі монарший двоголовий птах
В сон прилітає й тішиться,потвора...
І видно у Шевченкових очах
Печаль,якої не було ще вчора.
1.ІІІ.1988.Київ
Олекса ЮР
ТАНК НА ВУЛИЦІ…
Танк на вулиці. Кров на вилиці.
Нове збочення. Нове бачення.
Я тобі
подарую милиці.
Не запізнюйся
на побачення.
Клином клин, і по черзі — чергою.
Вдарив грім. Научи хреститися!
Ех, мені би
твою енергію!
Вік — живи, цілу вічність — вчитися.
Танк на вулиці, слон броньований.
Зоо-
парк розбомбили зранку ще.
За-
ховайся, моя згорьована
за фіраночки, за фіранчища.
Будуть постріли, будуть паузи,
Білі лиця по теле-
баченню.
Я
тобі
подарую
маузер.
Не запізнюйся
на побачення.
Юрій Андрухович
ЄДИНОРІГ
Єдина.
В лісах застає мене темна година,
як музика в місті зненацька за рогом.
Я чую: пасеться узліссям єдино-
ріг (не плутати з носорогом).
Я брав тебе, як фортечні мури,
я в себе вмістив стільки стріл, скільки зміг.
А зараз ніч, як великий мурин,
і тужно голосить єдиноріг.
Він рідкісний звір. Я галопом розсуну
пахучі кущі і галявини. Там
він пив, наче воду, кожну красуню,
та я навіть подиху з тебе не дам.
Він лагідний звір. І тонка в нього шкіра --
зламається спис назавжди, мов жердина.
Я навзнак засну біля вбитого звіра,
прохромлений рогом.
Єдина.
Сергій Жадан
Моя поезія
не сприяє подальшому поступу літератури
Моя поезія
бездарна і реґресивна
Моя поезія
безлика і епіґонська
Моя поезія
то і не поезія зовсім
адже
Я не кохаю вітчизну всіма фібрами душі
Я не люблю солов'їний спів над ставками
Я терпіти не можу віршів Шевченка
Я атеїст і всяку церкву обходжу третьою дорогою
і взагалі (див. спочатку)
УКРАЇНА
Не степами і не горами
простяглася твоя географія -
на півкулях мільйонів сердець
і крізь невидимі простори пісень.
Не створила тебе історія,
а туга за твоєю красою.
Ти народилася в душах, як поезія,
і твоє поняття звучить, як метафора.
- Країно зі стогонів і молитов,
важливий продуценте смерти,
недаром своєю формою
нагадуєш розжоване серце.
Юрій Тарнавський
27.01.1965
Боже, Україну збережи,
Господи, помилуй нас!
По моєму йому б краще б повчитися українського правописуСергій Жадан
якому саме?Сообщение от Benzin
Навiть здивована, що Жадана на останнiй (поки що) сторiнцi згадали...
а вiршi гарнi трапляються)
Богдан-Ігор Антонич
ДО ХОЛОДНИХ ЗІР
Накрита неба бурим дахом,
мов бронза, ніч тьмяніє й стигне.
Як вбиті в ніч горючі цвяхи,
холонуть зорі в сині криги.
Насуплений, їдкий, запеклий
заслониш очі лунатичні,
бо твоє серце — чорне пекло,
середньовічне і містичне.
Тремти в цей вечір забобонний,
мов астролог, дивися в зорі!
Хай всіх, хай всіх, як ти, бездомних
пригорне ніч, вогонь і море!
Нажаль, Антонича у нас мало знають...
Так, на жаль.. А в нього є цікаві вірші.
СХІД СОНЦЯ
Страшне вино ночей доспілих
по вінця в черепі хлюпоче.
Буджуся сонний, неспокійний,
і місяць чавить мої очі.
Та раптом чую: вище, тонше,
стрункіше дзвонить ясна синь.
Драконе місяцю, загинь!
Ось білий бог ізходить — сонце.
Богдан-Ігор Антонич
Олексій ГАНЗЕНКО
* * *
Мав я вірного друга в дитинстві
І гадав, що той час не мине.
Та минулися роки барвисті
І мій друг просто зрадив мене.
Але ми відхилились від теми,
І не в бідах і прикрощах суть —
Сніг упав на мої хризантеми,
Але ще хризантеми цвітуть!
Я кохав, як наївний хлопчисько.
У руках тримав сонце ясне.
Небо сяяло так урочисто!
Та вона залишила мене.
Але ми відхилились від теми,
І не в бідах і прикрощах суть —
Сніг упав на мої хризантеми,
Але ще хризантеми цвітуть!
Я не був ледацюга й нероба,
До схід сонця ходив по ріллі.
Та підкралась підступна хвороба
І нагнула мене до землі.
Але ми відхилились від теми,
І не в бідах і прикрощах суть —
Сніг упав на мої хризантеми,
Але ще хризантеми цвітуть!
Я не кинув себе на поталу —
Посадив хризантеми в саду.
Але поки вони розцвітали —
Білий сніг вже кругом на виду.
Але ми відхилились від теми,
І не в бідах і прикрощах суть —
Сніг упав на мої хризантеми,
Але ще хризантеми цвітуть!
1993 р.
А хто такий Ганзенко?
Богдан-Ігор Антонич
УРИВОК
Боюсь згасити світло лампи,
бо може стати ще страшніш,
і ніч, розкладена на ямби,
у серце вбилась, наче ніж.
Ніяк заснути! Кличуть півні,
годинник б’є, і місяць лине.
Мій сон, мій голос неспокійний
в моїй трагічній Батьківщині.
Ми помрем не в Парижі
Забуваються лінії запахи барви і звуки
Слабне зір гасне слух і минається радість проста
За своєю душею простягнеш обличчя і руки
Але високо і недосяжно вона проліта
Залишається тільки вокзал на останнім пероні
Сіра піна розлуки клубочиться пахне і от
Вже вона розмиває мої беззахисні долоні
І огидним солодким теплом наповзає на рот
Залишилась любов але краще б її не було
В провінційній постелі я плакала доки стомилась
І бридливо рум’яний бузок заглядав до вікна
Поїзд рівно ішов і закохані мляво дивились
Як під тілом твоїм задихалась полиця брудна
Затихала стихала банальна вокзальна весна
Ми помрем не в Парижі тепер я напевне це знаю
В провінційній постелі що потом кишитьі слізьми
І твого коньяку не подасть тобі жоден я знаю
Нічиїм поцілунком не будемо втішені ми
Під мостом Мірабо не розійдуться кола пітьми
Надто гірко ми плакали і ображали природу
Надто сильно любили коханців соромлячи тим
Надто вірші писали поетів зневаживши зроду
Нам вони не дозволять померти в Парижі і воду
Під мостом Мірабо окільцюють конвоєм густим
Наталка Білоцерківець
З.Ы. Всем советую послушать песню с одноименным названием у "Мертвого півня".
"Небо"
Ти такий, як я, в тебе жовті сльози,
В тебе коси до землі.
У твоє гілля заплелись морози-
Відпусти їх, ще ж малі.
Я ногами - тут, але це не південь -
Подивись, подивись.
Там на тебе ждуть, там твоя царівна-
Бережи і бережись
Але надвоє небо не поділить,
Бути з тобою до смерті - або на волі жить.
Ти такий, як я, відчинились двері,
Звідти вийшло сім вітрів,
Рознесуть тебе геть по всій пустелі,
Хто до тебе був - той згорів.
З твого тіла вже колоситься жито,
Але море - без води,
Я зберу тебе - будеш знову жити,
Як завжди - бо так завжди!
Ірена Карпа
З-поміж сучасних українських авторів поважаю її, найбільш - за емоційність текстів - як у прозі, так і у поезії.
>А хто такий Ганзенко?<
ну дик ееее..поет
Ваши права
Ответить с цитированием
Социальные закладки