Новини зі Східної України

[bayard]

Смотря откуда смотреть

обычно смотрят спереди здания (Госпром)

скажем - в начале проспекта Ленина

так оно и есть. вы решили изобрести велосипед?

Кстати, на харьковском суржике Харька можно и посклонять

а есть еще одесский суржик? или луганский, херсонский?

Хороший, кстати проспект Стритрейсеры его облюбовали.

ваша осведомленность потрясает!

[bayard]

Вот мне как раз интересно, как харьковчане относятся к памятнику архитектуры, хоть и советскому... Это критерий уровня культуры города.

а мне как два - не интересно, тем более что уровень культуры людей а не города, определяется не отношениям к памятникам.

История строительства Госпрома поражает.

и это все что вас поражает в Харькове?

[bayard]

Янголята з ясними очима та молоді панни з пухнастиками були улюбленими моделями великого Іваницького. Він був одним з найкращих. Імператори жалували його маєтностями та діамантами. Але чи було то аж таким страшним злочином, щоб розстріляти?

Олексій Іваницький потрапив у хорошу кoмпанію. Він народився у 1855 році, і його товаришами по життю стали однолітки – історик Дмитро Яворницький та художник Сергій Васильківський.

Із Яворницьким у Іваницького було багато спільного: вони обидва походили із досить давніх, але зубожілих шляхетських родів, і окрім ім’я та здібностей іншого статку не мали – Д’Артаньяни свого часу.

З Васильківським Іваницький познайомився іще у Другій харківській гімназії. Але на відміну від однокласника, Іваницький її не закінчив – у родини просто не вистачило грошей. Чотири класи гімназії, ані грошей, ані зв’язків – прекрасний злітний майданчик до вершин та слави. Іваницький зробив себе сам.

Щоправда, загальноімперській славі він був зобов’язаний загадковій катастрофі під Харковом, але "опинитися у потрібний час у потрібному місці" для слави було б замало, якби не було таланту.


Світ фотографії вабив Іваницького: вчорашній гімназист іде в учні до німецького фотографа Ю.Глентцнера. Через деякий час Іваницький викупив у наставника ательє. На цій фотографії зрозуміло чому – він перевершив вчителя: кожна жінка на його фотографіях світилася якимсь таємничим світлом. Ну й котики, знову ж таки


Одна з найкращих робіт Олексія Іваницького. Онука Ірина.


Автопортрет з онучкою Христиною.


Часом фотограф залишав ательє, коли на вулиці відбувалося щось незвичайне: наприклад, Харків перетворювався на Венецію. Вулиця Рибна. Називалася так не тому, що тут інколи риби плавали, а через рибний ринок, який знаходився неподалік.


Ательє Іваницького знаходилося у самому центрі міста – на початку Московської вулиці. У Харкові Московська вулиця вела на Ростов, Сумська – на Москву, Катеринославська – на Київ. Попри ці складнощі, дорогу до ательє майстра знаходили звідусіль. На знімку ліворуч – будинок із вивіскою фотографа.


Славетний дослідник Слобожанщини етнограф Микола Сумцов також охоче позував у ательє на Московській. З Університету було йти пішки рівно 5 хвилин.

[bayard]

До Іваницького харківська інтелігенція ходила родинами. На фото – Наталя і Оля Багалій. Їх батько, майбутній ректор Харківського університету, міський голова та один з засновників Української Академії Наук Дмитро Багалій часом звертався до майстра не тільки для того, щоб сфотографувати дітей: саме роботами Іваницького ілюстрована фундаментальна "Історія Харкова за 250 років його існування"...


..Одна з тих ілюстрацій. Східна частина міста – Захарківська слобода, там, неподалік Михайлівської церкви мешкала родина фотографа. Між іншим, Іваницький ілюстрував не тільки книжки Багалія, а й Яворницького. У 1884 році Дмитро Яворницький, Сергій Васильківський та Олексій Іваницький здійснили поїздку "по запорізьким попелищам". Але книжка "Дніпровські пороги" побачила світ тільки у 1928 року - після смерті і без зазначення імені автора фотографій.


Антон Павлович Чехов. У ті часи, коли він ще й не знав, що він – поет! Ялта, 1902 р.


Справжню загальноімперську славу Іваницькому принесла серія фотографій катастрофи в Борках, під Харковом 17 жовтня 1888 року.


Під уламками поїзду загинула 21 людина, але чудесно врятувався імператор із родиною. Іваницький був на місці подій вже наступного ранку, коли уламки іще навіть не почали розбирати.


Серія фотографій була нагороджена Золотою медаллю Всеросійської фотовиставки. Імператор Алєксандр ІІІ на знак вдячності подарував фотографу невеличку ділянку у курортній місцині в Гайдарах, неподалік Харкова, а Ніколай ІІ у десяті роковини трагедії – коштовний перстень із сапфіром та діамантами.


Ліворуч – "дитячий" вагон, у якому їхали найменші діти царя. Праворуч – імператорська спальня, яка протаранила усі попередні і спричинила найбільші руйнування. У цьому вагоні були відключені гальма, щоб їх виск не заважав царю.

[bayard]

Інколи Іваницькому замовляли зйомку промислових об’єктів. На початку ХХ століття Харків бурхливо розвивався. У ті роки харківська канатна фабрика забезпечувала своєю продукцією майже весь близькосхідний ринок.


Сільська ідилія. Хата будівельників, які будували особняк Іваницького на подарованій царем дачі у Гайдарах.


Жіночий портрет завжди залишався улюбленим жанром майстра. Ім’я красуні лишилося невідомим. На відміну від імені автора книжки, яку вона тримає в руках: Жан Рамо не тільки написав роман "ЯН", але й був колегою Іваницького – прекрасним гасконським фотографом.


Деякі шедеври Іваницького дещо постраждали, але не втратили своєї неповторності. Нажаль, більша частина фотоархіву Іваницького була конфіскована НКВД під час арешту його сина Олександра у 1930 році. Решта, скоріш за все, згоріла під час пожежі будинку у 1943 році.


Шедеври Іваницького, наприклад, як цей портрет Нати Гургенової із братом Іосіфом, організатори виставки збирали по домашнім архівам, приватним і музейним колекціям. Ця виставка – результат майже десятилітніх розшуків.


Світ Олексія Михайловича Іваницького. У сірій сукні – дружина майстра, Анастасія Василівна, внучка останнього Кошового отамана Задунайської Січі Осипа Гладкого, поруч – діти Вадим і Зінаїда з супругами, а за її спиною – молодша донька Ніна. Родина спостерігає, як син Олександр грає у солдатики. Під час війни, у 1919 році Олексій Михайлович поїде у Крим, щоб забрати дружину і доньку Ніну з лікування у Кореїзі. Більше про нього, ані Ніна, ані Анастасія Василівна ніколи нічого не чули.


Таємницю зникнення через 84 роки довідався лише Олексій Олександрович Іваницький – онук фотографа. 7 грудня 1920 року маестро заповнив анкету: 65 років, мешкаю у Харкові, четверо дітей, чотири класи освіти, дворянин за походженням, фотограф. "Ваша участь у жовтневій революції? Цілком співчував... Чи визнаєте Рад. Владу, якщо так, то чому? Визнаю, як визволителів трудового народу з рабства..." У той же день на анкеті з’явилася резолюція: "Дворянин, утік з Харкова. Розстріляти". Розстрільний список Надзвичайної Трійки Кримської Ударної Бригади Управління особвідділів Півпівдзахфронтів 7 грудня 1920 року нараховував 322 прізвища. Вирок мав бути виконаним ударно - у 24 години. У грудні 1920 року світ фотографа Олексія Іваницького тріснув і з кришталевим дзвоном старих негативів розсипався на скалки.

[ALKA]

У грудні 1920 року світ фотографа Олексія Іваницького тріснув і з кришталевим дзвоном старих негативів розсипався на скалки.

богата была русская земля на таланты...

[Alarmo]

В распоряжении «Lugansk. Медіа стиль» оказалась видеозапись, зафиксировавшая конфликт между Юрием Косаревым, членом общественной организации «Луганская правозащитная группа» и тремя мужчинами, одетыми в
форму работников милиции.

Из записи можно сделать вывод, что мужчины в милицейской форме зашли на участок, принадлежащий Косареву, сообщили ему о задержании и предложили следовать за ними. Правозащитник потребовал показать документы, на основании которых его арестовывают.

Жена Косарева Ирина говорит одному из неизвестных: «Вы с пистолетом шли с начала огорода», – и указывает пальцем направление.

Один из людей в милицейской форме достал мобильный телефон и начал обсуждать ситуацию с неизвестными. Отчетливо прозвучала фраза: «Может валить его нах? Ну, в принципе такая команда и была», – и «правоохранитель» засмеялся.

Во время выяснения отношений Юрий Косарев держал в руках лопату.

Один из правоохранителей сказал: «А чего ты такой деловой, парень!» И предложил: «А давай я сниму форму и посмотрим, кто из нас «деловее?»

На что Косарев ответил: «А давай я тебе лопатой башку проломлю?»

Началась перепалка.

Юрий Косарев хотел записать данные людей, представившихся сотрудниками милиции. Человек в форме милиции отказывается дать свои данные, ответив: «Та я тебе не должен давать его переписывать!»

В конце ролика видно, как «правоохранитель» крикнув «Шо слышишь!?» бросается по направлению Косарева, слышны глухие удары. На этом запись прерывается.

http://mstyle.lugansk.ua/main/510-mo...aza-video.html
--------------------------

грантоїд ? так їх, шоб владі праФФесіаналів жити не заважали, ну нє ?

[bayard]

богата была русская земля на таланты...

украинская земля...

[ALKA]

украинская земля...

мне показалось или в анкете Иваницкий написал "русский" ?

[bayard]

Село — театр, горяни в нім актори

Незважаючи на те, що офіційне відкриття етнографічного музею кафедри «Слобожанські скарби» ім. Г. Хоткевича відбулося 16 жовтня 1997 р., фактично діяльність його почалася у 1995 р., коли студентами та автором цих рядків було зібрано перші десятки експонатів, коли з’явилися перші екскурсанти, а головне – розпочалися фольклорно-етнографічні дослідження студентами традиційної народної культури (переважно Слобожанщини) та міських субкультур (дитячої, студентської, армійської, тюремної та ін.).

Кількісно зібрання музею невелике – понад 1000 одиниць зберігання. Однак ми і не намагаємося накопичити якомога більше старих речей (тим більше при відсутності спеціального приміщення). Наша мета – дізнатися якомога більше про кожну річ: як вона сприймалася людиною традиційної народної культури, як використовувалась у магічних обрядах, які повір’я, прикмети, прислів’я з нею пов’язані. Речі, які в нас є, дають достатнє уявлення про характер матеріальної культури українців та росіян. Більшість експонатів датується ХІХ–ХХ ст. (хоча є речі XVII і XVIIІ ст.) і походить переважно з Східної України, Білгородщини та Курщини. Серед них – вишиті домоткані рушники, сорочки, фартухи, підзори; керсетки, пояси, личаки; прядка, веретено, мотовило, кужіль, гребні, елементи ткацького верстата; праник, рубель, качалка, залізні праски, кочерга, рогачі, чепіла, хлібна лопата; ночви, дерев’яна цеберка, коромисло, колиска, ступа, макогін, ваги, ковганки, ціпи, ярмо, серп, ключка, сажалка, істик, дерев’яне колесо,дерев’яна лопата з металевим наконечником (1880-хрр.), дерев’яний і глиняний посуд, кахлі (1830-х рр.), писанки, зразки обрядового печива, іграшки-свистунці, ікони, вишиті народні «картинки» і багато чого іншого.

Окрема експозиція – меморіальна, присвячена Гнатові Хоткевичу. Тут – фотографії та книги, подаровані Галиною Хоткевич, донькою письменника-фольклориста, випускника харківської «Техноложки». Наприкінці 1997 р. – на початку 1998р. у музеї експонувалася виставка малюнків самодіяльної художниці з с.Гонтів Яр на Валківщині Л.М. Ручки. Одна з кращих робіт Любові Миколаївни і зараз прикрашає музей, є його символом, як і робота сліпого художника Дмитра Дідоренка «Шлях». Музей був співорганізатором Першої міжнародної міждисциплінарної конференції «Побут. Ритуал. Традиція.», за матеріалами якої було видано збірку. З 1999 р. музей є одним з організаторів щорічних обласних учнівських науково-практичних народознавчих конференцій. За матеріалами цих конференцій також були видані збірки.

Щорічно поповнюється архів музею: це студентські звіти про польові дослідження, фотографії, фоно- та відеозаписи. На їх основі підготований до видання 1-й том «Вісника» музею, присвячений традиційній народній культурі України, готується і другий том, присвячений сучасним міським субкультурам. Музей за роки його існування відвідали сотні людей – студенти і викладачі ХПІ та інших вищих навчальних закладів, учні, краєзнавці, іноземні гості. Залишаючись у повному розумінні цього слова само-діяльним і не одержуючи жодної копійки від держави, музей діє сам. Це – важко. Дуже важко. Але, можливо, наш досвід – заперечення формули: «все вирішують гроші», яка для багатьох є апологією песимізму і бездіяльності.

  Показать скрытый текст

текст

Театр як стаціонарна споруда у віддаленому гірському Красноїллі, мабуть, найменший з усіх маєтностей Мельпомени. Непримітний будиночок у центрі села більше схожий на оселю гуцула, ніж на храм культури, яким свого часу опікувався Гнат Хоткевич й удостоїли особистою присутністю такі метри сценічного мистецтва, як Лесь Курбас, Костянтин Станіславський та Володимир НемировичДанченко. Театральна зала теж вражає скромними розмірами та розставленими лише під стінами, як у церквах православного обряду, стільцями для літніх людей. Зате така простота й мініатюрність непомітно стирає грані між звичним красноїльським побутом, обрядами й традиціями та їх відображенням на сільській сцені.

Так, як деінде з покоління в покоління передавалося ремесло, у Красноїллі виростали акторські династії. «Мені, дякуючи долі й Господу, випала честь зіграти всі ролі, зокрема Антона Ревізорчука, які зіграв на цій сцені перед Першою світовою війною мій дідо Михайло, — зізнається художній керівник утретє відродженого Гуцульського театру Володимир Синітович. — І троє моїх синів теж уже виступали тут у ролях опришків та колядників».


Театр починався з корчми

Якщо говорити про гірську глибинку, то Красноїлля з півтора тисячами мешканців може бути гарною до неї ілюстрацією. Село розкинулося між горами переважно вздовж річки з невибагливою назвою Річка, котра на північних околицях впадає у Чорний Черемош. Саме через тамтешній міст і можна доїхати в Красноїлля автотранспортом. З інших сторін світу добиратися важче. Дивна назва села нібито походить від невеличкої церкви, зведеної на березі Черемошу з появою перших поселенців. Для її побудови, за переказами, вистачило дощок, випиляних з однієї дуже великої і гарної, тобто красної, ялиці або, потутешньому, їлі.

На початку ХХ ст. мандрувати довкіллям було простіше — бери ґирлиґу і пішки рушай плаєм (гірською стежкою. — Авт.), час від часу балансуючи на смерекових стовбурах, перекинутих через стрімкі потоки. Принаймні так робив харків’янин Гнат Хоткевич, який, аби уникнути переслідування за участь у революційних подіях 1905 року, за порадою етнографа Володимира Гнатюка нелегально забрався аж так далеко від рідної Слобожанщини. Вислів Хоткевича про зачарованість Гуцульщиною, якою він шість років ходив із відкритим від захоплення ротом, уже став крилатим. Проте мало хто задумується, чому звичний до рівнини слобожанин і в холод, і в спеку долав отих вісімнадцять «плаєвих» кілометрів від криворівнянської Гашпарівки, де знімав помешкання, саме до Красноїлля, адже подібний театр, здається, логічніше було б організувати у Жаб’є — неформальній столиці Гуцульщини, чи іншому, ближчому до цивілізації, гірському селі. Ба, навіть Коломия «прихистила» б різнобічні таланти Хоткевича, зокрема драматургічний, режисерський та музичний.

Як розповів мені верховинський дослідник Микола Дзурак, хоча ця інформація теж не є ексклюзивною, ідея вивести гуцулів на театральний поміст у Хоткевича виникла після побаченої у Ворятинській корчмі сцени, коли двоє горян поважного віку так ласкаво припрошували один одного скуштувати горілочки, що слобожанин подумав, ніби вони — друзінерозлийвода. Проте, як пояснив корчмар, це були затяті ворогисусіди, котрі після «дипломатичного» чаркування обов’язково хапалися за барткитопірці й починали не на жарт битися. Здібності гуцулів так правдиво перевтілюватися Гнат Хоткевич оцінив як природний акторський дар й узявся експериментувати з Гуцульським театром — першим у цьому великому етнічному регіоні.
Тут ступала нога головних героїв

— Зпоміж інших наше село Гнат Хоткевич обрав не відразу, — каже Володимир Синітович. — Мандруючи горами, він прийшов у Красноїлля і побачив збудований зо три роки перед тим на березі Рибарівського потоку народний дім. Старожил Петро Лаб’юк віддав для новобудови клаптик своєї кам’янистої землі — безцінної в межах населеного пункту, аби прислужитися громаді (його нащадки брали участь у другому відродженні театру). У серпні 1910го виставою «Верховинці», раніше написаною поляком Йожефом Коженьовським на місцевому матеріалі і перекладеною на гуцульський діалект Петром ШекерикомДониківим, відбувся дебют красноїльської театральної трупи, до складу якої входили винятково тутешні селяни. Увага до цієї події була такою великою, що охочі подивитися на театральне диво красноїльці та мешканці сусідніх сіл не помістилися в залі, тому спостерігати за розвитком подій на сцені доводилося й через відчинені двері та вікна.

Сцени з «Верховин*ців» були близькі й зрозумілі глядачам, бо головний герой п’єси — реальна постать. « Він був нашим односельчанином, — стверджує пан Володимир. — Метрів за сто від сільського млина стояла хатина, в якій мешкала стара Ревізорчучка з молодим, але дуже енергійним сином Антоном. Австрійська адміністрація боялася, що цей завзятий хлопець може зорганізувати загін опришків у той час, коли їхній рух уже почав згасати. Йдеться про першу чверть ХІХ століття. Аби уникнути появи нового харизматичного бунтаря, цісарська влада забрала Антона в рекрути, проте непокірний гуцул утік з війська. Ця п’єса, перекладена Михайлом Старицьким ще й на літературну українську мову, дотепер вважається нашою візиткою, як і написані Гнатом Хоткевичем «Довбуш», «Гуцульський рік» та «Практичний жовнір».

Гастролі самодіяльних акторів із карпатської глибинки спричинили справжній фурор у Галичині, на Буковині, в Польщі, Наддніпрянській Україні й навіть у Москві. За три з половиною передвоєнні роки Гуцульський театр відвідав із виставами понад півсотні великих і малих міст. Після виступів у Кракові один із тамтешніх театральних критиків не втримався від захоплення: «Ми такого ще не бачили!», маючи на увазі щиру гру українських горян, їхній одяг, танці й темперамент. У 1912 році, коли Гнат Хоткевич у Львові редагував «Просвіту», красноїльською трупою керував політемігрант Олекса Ремез — колишній актор Петербурзького імператорського театру.
Педагоги — рушійна сила третього відродження

Після вимушеного п’ят*над*цятиріч*ного антракту Гу*цульський театр відродився на початку 30х років минулого століття з ініціативи Василя Костенюка, проте сягнути творчих вершин часів Хоткевича вже було не під силу. А тоді знову красноїльські театральні сезони передчасно закрила нова війна — Друга світова. Дотепер із покоління «тридцятників» дожили 86річна Олена Петріянчук та її ровесниця із сусіднього села Перехресне Катерина Микитейчук, котра грала роль Дзвінки у п’єсі «Довбуш».

За часів розвинутого соціалізму згадувати про Гуцульський театр, як і про його засновника Гната Хоткевича, репресованого сталінським режимом у сумнозвісному 1937му, було небезпечно. І лише в останні, горбачовські, роки існування СРСР красноїльський театр постав утретє. У квітні 1988 року вже онуки та правнуки акторів*першопрохідців дебютували відродженою виставою «Гуцульський рік». Окрім традиційного, підібраного ще Хоткевичем репертуару, актори нової хвилі розучили ще дві п’єси — «Я повернусь» аргентинського драматурга українського походження ЛасовськоїКрук та «Визволи нас від лукавого» Левка Лопатинського.

Нині доросла трупа, до якої входять переважно вчителі місцевої школи, бо решта мешканців села тепер більше переймається тим, де заробити гроші, ніж аматорською театральною кар’єрою, нараховує понад два десятки акторів. Керують театром також місцеві педагоги: головний режисер Марія Дідушко — учителька української мови та літератури, художній керівник донедавна викладав у школі тракторну справу.

Цікаво, що далекий прародич пані Марії по чоловіковій лінії — теж конкретний історичний персонаж . У повісті «Довбуш» (не плутати з однойменною п’єсою) Гнат Хоткевич називає Дідушка просто Дідом і дуже великим багачем*гуцулом, котрий, казали, «брав контрибуцію» ще з ватажками опришків Пинтою й Пискливим. З того, мабуть, і розбагатів. Конфлікт з Олексиним посланцем у Діда виник після того, як він відмовився дати сиру для харчування опришків, глузливо зауваживши, що скоріше дасть Довбушеву голову до Станіслава. За таке зухвальство Олекса згодом, у 1742 році, спалив Дідушкове обійстя, а надто самовпевненого господаря власноруч зарубав барткою. Проте, за свідченнями наймитів, не взяв із тих скарбів «ні тріски», хоча «експропріація експропріаторів» задовго до виникнення марксистськоленінського вчення була основним заняттям опришків. Демонстративне нехтування Дідушковим багатством неабияк здивувало командира польського карального загону полковника Пшелуського, котрий майже три роки безрезультатно ганявся за Довбушем по горах і ніяк не міг зрозуміти логіку його вчинків.

І не дивно, бо мало хто з чужинців спромігся наблизитися до розуміння ментальності гуцулів, поки не з’явився Гнат Хоткевич зі своїм театром і не відкрив світові цих особливих карпатських горян.

[Alarmo]

Немецкий режиссер Якоб Пройсс, снявший фильм Другой Челси: История из Донецка, сравнил с пиром во время чумы празднование дня рождения ФК Шахтер.
Об этом он сказал в интервью газете Факты.

"Здесь опять проявился донецкий контраст. С одной стороны, это великолепное шоу европейского уровня. Праздничная вечеринка была похожа на декадентский банкет, с реками шампанского и суши до 10 утра. Но на фоне тяжелой экономической ситуации в регионе все напоминало пир во время чумы", - отметил Пройсс.

По его словам, главная проблема Донбасса - это "вопрос полной безнаказанности элиты, которая манипулирует людьми на циничном популизме". "Донецкая элита любит демонстративно ностальгировать за утраченными ценностями времен Советского Союза, что вовсе не мешает им ездить на "лексусах" и быть капиталистами. Завершающим аккордом является религия, когда иконы развешаны на стенах наравне с портретами коммунистических деятелей", - заявил режиссер.

Пройсса возмутило поведение секретаря Донецкого горсовета Николая Левченко, который снялся в его фильме.

"Николай - типичный персонаж современной украинской политической элиты, который, к примеру, может позволить себе нарушать Правила дорожного движения, зная, что никто его не остановит. Мне было неприятно его "мажорное" поведение", - рассказал он.

Также Пройс напомнил, что, выбирая шторы для своего дома, Левченко сказал: "У нас в Донецке нет хороших специалистов". "В первоначальной же версии он продолжил: "В Донецке только идиоты, которые шьют как фирма N" (была названа одна очень известная донецкая фирма). Понятно, что для политика, ориентированного на данный регион, это не очень умно", - считает немец.

"Конечно, неприятно, когда врут в глаза. В том же эпизоде со шторами он в разговоре по телефону говорит, что собрался ехать в Дубай "согреться дней на пять". Как-то необычно это звучит для человека, только что говорившего, что работает без выходных по 20 часов в день", - отметил он.

Напомним, Пройсс снял документальный фильм Другой Челси: История из Донецка, где сравнил жизнь простых шахтеров из убыточной шахты и секретаря горсовета Левченко.

--------------

який цей німець тупий, не розуміє як важко голубі прАфесіанали працюють на благо народу ...

[Alarmo]

Заправка на АЗС «Укрнафта» в г. Павлограде (Днепропетровская обл.) 31 мая вывела из строя несколько автомобилей. Об этом сообщает газета «Западный Донбасс».

«Стоило водителям отъехать несколько километров от автозаправки, автомобили, чихнув несколько раз, останавливались», – пишет региональное издание.
Слив бензина из баков неисправных машин показал, что содержание воды в топливе достигает 60%. Огласку случаю придало то, что среди пострадавших оказались председатели Новорусского и Новодаченского сельских советов, автомобили которых заглохли по пути на совещание у губернатора области.

Как сообщил заместитель начальника АЗС Сергей Булгак, причиной попадания воды в топливо стало проникновение в резервуар с бензином А-95 подземных грунтовых вод. Представитель АЗС заверил, что всем пострадавшим водителям будет возмещен ущерб.

В свою очередь депутат горсовета Павлограда Эдуард Станько сообщил, что заявит о случившемся в МЧС и экологическую инспекцию, так как в случае нарушения целостности резервуара топливо явно попало в землю. О дальнейшем развитии событий неизвестно.

Напомним, что сеть АЗС «Укрнафта» входит в группу «Приват», доля рынка которой в Днепропетровской области превышает 50%.

---------------------------


вічно ці ґрунтові води проникають куди не слід ...

[Арканум]

Я там плюсанув до цього поста з коментарем "Гарно": це гарно стосувалося автора фотографій, а не катастрофи поїзда.

[Том Морган]

Скоро будет интересная новость с Луганщины,жду пока комментарии материал откроют.)

[scale]

Скоро будет интересная новость с Луганщины,жду пока комментарии материал откроют.)

заинтриговал

[Монархист]

мне показалось или в анкете Иваницкий написал "русский" ?

вопрос завис без ответа ... в украинцы записывают или выписывают соразмерно ценности человека

тем более что уровень культуры людей а не города, определяется не отношениям к памятникам.

а чем определяется уровень культуры людей?

[Савелич]

богата была русская земля на таланты...

...а еще на расстрелы без суда и следствия этих талантов коммунофашистскими бездарями...

[ALKA]

...а еще на расстрелы без суда и следствия этих талантов коммунофашистскими бездарями...

коммуняки национальности не имеют......так что Савелич ляпай дальше.

[Савелич]

коммуняки национальности не имеют......так что Савелич ляпай дальше.

Вы хамите, "леонид ильич", или мне показалось?

[ALKA]

Вы хамите, "леонид ильич", или мне показалось?

слегонца.....однако ваши пустопорожние нападки на коммуняк совсем не к месту.